Чому наші північні сусіди всю свою історію нас переслідують? Таке питання ставилося вже неодноразово, але рідко коли можна було почути серйозну відповідь. Пропоную ознайомитися з доволі неортодоксальною думкою Олексія Широкова (до речі, росіянина), що пише про українське питання.

"Україна і Білорусія є головними геополітичними союзниками Росії. Наша зовнішня політика має бути максимально спрямована на інтеграцію з Україною і Білорусією… Фактично ми один і той самий народ… Ми повинні посилювати інтеграцію ", – ці слова Олексія Навального, сказані ним для українського телебачення, викликали помітний мережевий резонанс. В Україні реакція цілком визначена: "Росопозиціонер Навальний виявився звичайним імперським шовіністом”.

Немає сумнівів, що ставлення до тези про "триєдиний народ” є безпомилковим тестом на імперське мислення. Доводиться констатувати, що для Навального даний тест виявився, на жаль, провальним. Враження стає ще гнітючішим, якщо згадати, що не так давно Борис Нємцов рішуче відкинув ідею парламентської республіки як невідповідну "прообразу Росії”. Отже, один із знакових лідерів протесту по-імперському, "по-москальськи” вважає українців "малоросами”, інший є прихильником президентської монархії – погодьтеся, є привід для невеселих думок: а хто ж іще з постійних ораторів протестних мітингів вважає, що метою "білої революції” є всього-на-всього заміна одного путіна іншим путіним?…

Моя позиція з українського питання викладена нижче.

Все-таки у відношенні росіян до українців, до України криється щось визначне, доленосне – для нас, росіян. Для українців Росія теж значуща, але лише як точка відштовхування, що допомагає усвідомити свою, українську, інакшість. Для росіян же Україна, навпаки, точка постійного тяжіння, ревнивої уваги, об’єкт поглинання як чогось "ісконно свого” і переробки за власним образом і подобою. Ніщо так не дратує росіян, як очевидні відмінності з українцями в мові, менталітеті, культурі, історичному досвіді. Якщо росіяни й визнають ці відмінності, то лише на рівні відмінностей, скажімо, між Володимирщиною і Рязанщиною, але аж ніяк не на рівні відносин двох різних народів.

Відомою є думка, що Росія без України в імперському плані неповноцінна. Щось у цьому ж дусі говорив і Бжезинський, та й не тільки він. Ця думка правильна. Але справа навіть не стільки в економічному й геополітичному значенні України для Москви. Справа насамперед у тому, що на традиційному російською ставленні до України, по суті, тримається російська імперська свідомість, завдяки якій російська імперія, нехай і в урізаному вигляді, досі існує. Підкреслюю: саме ставлення до України – не до Балтії, не до Кавказу – є визначальним для російської імперської свідомості. Як тільки росіяни відкриють для себе, що українці це ДІЙСНО інший народ – російський імперський міф розсиплеться, а з ним неминуче закінчиться й імперія.

Варто сказати, що на словах росіяни завжди готові визнати, що українці – народ, але – увага! – "братський народ”. За цією лукавою назвою криється тверде переконання, що ми – росіяни й українці – ОДИН народ, покликаний жити в одній державі зі столицею в Москві. Говорячи про "братський український народ”, більшість росіян сприймають українську мову і саме українство як прикре історичне непорозуміння, історичний вивих, що виник завдяки шкідливому впливу Литви і Польщі. І при цьому росіяни не задаються питанням: а може, вивихом насправді є вони самі?

Історично вивихнуті як раз ми, росіяни. Нас вивихнула татарщина. Ще в ХIII столітті намітилися два протилежних історичних вектора, що визначили подальше формування українського і російського народів. Перший вектор – боротьба з Ордою в союзі з Європою, другий – боротьба з Європою в союзі з Ордою. Персоніфікувалися вони відповідно в особистостях Данила Галицького та Олександра Невського. Перший вектор – природний і логічний в культурно-історичному плані. Другий вектор – якнайглибше збочення з далекосяжними наслідками: культурними, державними, історичними, психологічними, моральними. І якщо король Данило – знакова фігура України, то прийомний ханський син Олександр Невський – знакова фігура Росії, її «ім’я». Такий витік нинішніх російсько-українських відносин. Вже після цього говорити про "два братні народи” не доводиться. Цивілізаційна ворожнеча зумовлена ​​вже цими двома історичними особистостями.

Їх можна назвати народотворчими. Наскільки Данило Галицький несхожий на Олександра Невського, настільки українці несхожі на росіян – у своєму ставленні до права, свободи, власності. Якщо українська самосвідомість історично тяжіє до Європи, то традиційна російська самосвідомість сприймає Європу з більшою або меншою мірою ворожості, недовіри і заздрості, зворотнім боком якої виступає месіанська чванливість і викривальний пафос щодо "прогнилого Заходу”. Європа для росіян – це "втрачений рай”, звідки їх вирвали татарським арканом. Саме конфлікт між початковою європейської природою і нав’язаним азіатизмом історії та державності визначив російський психотип, всі його комплекси і фобії. Всі російські неврози – від пияцтва до більшовизму – звідси. Втративши Європу, росіяни захотіли її не просто забути – вони вирішили її зненавидіти, полюбивши при цьому своє історичне нещастя, весь цей нав’язаний їм долею азіатизм. Це психологічне і розумове перекручення називається російським патріотизмом. Україна ж, завдяки Литві і – так, так! – Речі Посполитій, зберегла в собі причетність до Європи, збереглася як Русь у справжньому сенсі цього поняття. А ми переродилися в Московію, втративши споконвічну цивілізаційну ідентичність. І ось це як раз і є предметом наших російських, точніше московитських, ревнощів, що визначають наше ставлення до України.

Ще на Переяславській раді (1654), на горезвісному "возз’єднанні”, треба сказати, вельми вимушеному для козаків, зустрілися два різні народи, що говорили мовами різних культур. Мало хто знає, що в Переяславі козаки, погоджуючись дати присягу московському цареві, наполягали, щоб і він, у свою чергу, присягнув козакам у дотриманні їхніх вольностей. Тобто, козаки заявляли себе носіями типово ЗАХІДНОЇ правової культури. Зрозуміло, це викликало обурення московської сторони, яка заявила, що "у нас не повелося, щоби царі давали підданим присягу, а вольності ваші Государем дотримані будуть”. Певно, довіри до Москви у козаків особливої ​​не було: чотири полки цареві в Переяславі так і не присягнули…

Як Росія "дотримала” козацькі вольності, добре відомо: всіма силами вона намагалася усунути українське "історичне непорозуміння”. Вже незабаром після Переяславської ради почалася московізація України: насадження воєвод, згортання міського самоврядування, утиск козацтва, заохочення доносів і т.д. У 1662 році був створений Малоросійський наказ, який був безпосередньо підпорядкований цареві. Через нього цар затверджував претендентів на гетьманство, садив воєвод по українських містах, будував фортеці в Україні, направляв дії московських і козацьких військ. Крім того, це відомство наглядало за діяльністю гетьмана і контролювало всі контакти українців із Московією. Про Переяславські угоди у царя вже й не згадували.

Потім був показовий геноцид у Батурині (1708) – відповідь Петра Першого на спробу гетьмана Мазепи відстояти залишки суверенітету України. Потім пішли два знищення Запорізької Січі – Петром і, остаточне, Катериною. Потім було перетворення України в набір типових губерній, царська політика русифікації і, нарешті, сталінський Голодомор як засіб придушення українського національно-визвольного опору. А зовсім недавно, за часів Віктора Ющенка, ми бачили, як Москва боролася з українським "історичним непорозумінням” шляхом маніпуляцій з газпромівськими заглушками.

Можливо, козакам у ХVII столітті не варто було вступати у настільки гостру конфронтацію з поляками, які в цивілізаційному плані були набагато ближчі козацтву, ніж московити, незважаючи на їхнє православ’я. У свою чергу і гордим полякам треба було розуміти, що від їхнього конфлікту з козацтвом виграє лише Москва. Звичайно, була потрібна федеративна і правова реформа Речі Посполитої, що складалася лише з двох суб’єктів – Польщі та Литви. Треба було визнати третій суб’єкт – Україну (Русь). Так і сталося при укладенні Гадяцької унії (1658). Але, на жаль, запізно: ненависть козаків до "ляхів” була вже надто велика, і проект провалився. Якби ж він виник раніше – в України були б усі шанси існувати сьогодні в якості повноцінної європейської держави. Та й наша, російська, доля склалася б інакше, оскільки без України Росія навряд чи перетворилася б на ту монструозну імперію, що зрештою розродилася більшовизмом. Московія неминуче увійшла б до складу більш цивілізованого і сильного сусіда. І ми, росіяни, жили б зараз в Європі, не маючи за спиною ГУЛАГу та іншого мерзенного історичного досвіду. І сама історія Європи була б іншою…

Отже, "два братні народи”. Але, як бачимо, в остаточному підсумку культурно-історичні генези росіян і українців абсолютно різні, навіть протилежні. Ми, росіяни, звичайно, брати українцям, але брати, які зазнали якоїсь неприємної мутації. Ми небезпечні, неначе несемо в собі якусь руйнівну заразу, і тому нас інстинктивно уникають усі, хто мешкає західніше: українці, прибалти, а тепер і білоруси. Зате Китай привалюється до нас щораз щільніше…

Що ж, підсумуємо. Нам, росіянам, пора усвідомити, що набуття Україною незалежності було цілком закономірне. Це історична справедливість, з якою необхідно не просто змиритися – нам треба її зрозуміти і прийняти. Розуміння, що Україна дійсно інша країна, справжній закордон – ось ключ до нашого самопізнання, самокритики і самовизволення, передумова зародження нової російської ментальності без імперських і антизахідних стереотипів. Якщо це станеться, все наше бачення історії і світу зміниться. Україна ніби ставить перед нами, росіянами, дзеркало. Треба чесно і безстрашно вдивитися в нього. І, як сказано в нашій власній, російській, приказці, "на дзеркало нема чого нарікати”.

Автор статті: Олексій Широков

Переклад і коментарі: Virake

Джерело: uainfo.org